Маруся Богуславка. Страница 2
ДУМА ТРЕТЯ
І«І не кажи мені,І не турчи мені:Не хочу слухать-знати,Щоб за нелюбогоДа товстогубогоМарусеньку віддати». —II«І не проси мене,І не гризи мене:Шкода про се й казати,Щоб із злиденникомТа безземельникомМарусеньку звінчати.IIIІ батько, й дід його,І рід, і плід йогоСе все було ледащо:Бо козакуючи,Статки гайнуючи,Позводились нінащо».Так старенький із староюДень у день сварився,А козак із їх дочкоюТайкома любився.Була гарна вбога панна,Краля-королиця:Як ясна зоря, рум'яна,Як сніг, білолиця.Народила мати доню —Мов намалювала;Надала їй щастє-долю,Щоб біди не знала.А біда не за горами,Ходить проміж нами…Очі з чорними бровамиМиготять сльозами.Миготять, мов блискавиці,З-під густої тучі,Як стоїть коло криниці,Свою долю ждучи.«Не ходи вже, доле й воле,Вранці до криниці:Продають мене за поле,За важкі червінці». —«Ні, покіль на небі зоріМісяця стрічають,Покіль на безкраїм моріЗ вітром хвилі грають,Товстогубу не придбатиЧорних брів дівочих!Завтра будемо єднатиКозаків охочих,І полинемо з вітрамиНа безкрає море,І поробимось панами,І забудем горе.Побудуєм собі пишніХати на помості,І вчащатимуть велишніДо нас дуки в гості.Оксамити, златоглавиБудемо носити,Килимами крити лави,Меди-вина пити.Бо мене старшим обралиНад всіма старими,Щоб на море я човнамиВилітав, мов крильми.А у мене – як заграєМоречко з вітрами,Мені духа підіймаєВгору, мов руками.Грають, грають-примовляютьКобзарі великі:Будуть грати-примовлятиПо всі вічні віки.О, се дивна кобза – море!Дивні в кобзи й струни!Як заграє, відчиняєПредковічні труни.І виходить з них лицарство,Що на морі билось,Більшою, ніж пишне панство,Славою покрилось.І я, Маню, буду славенПроміж лицарями,Проміж дуками-панами,Проміж кобзарями.Будуть Левка КочубеяПо Вкраїні знати,І під струни про Мурея,Що він бив, співати.Будуть Левка КочубеяЗнати й за морями,Споминати, мов Енея,Перед королями.Бо Левко твій до султанаЗнайде шлях-дорогуІ всю шатами зодягнеУкраїну вбогу.Бо Левко твій бесурменаСпліндрує-зруйнуєІ самого королевіВ'язнем подарує».ДУМА ЧЕТВЕРТА
І весела, і щасливаМріями коханка,І ясніша уродливаВесняного ранка.Як на світі любо жити,Милого любити,З його мислями навікиДушу й серце злити!«Чи ти чуєш, паньматусю,Що Левко говорить?До твоєї він МарусіМов у дзвона дзвонить.Каже милий, є десь море,Гонище безкрає,Що, мов житом добре поле,Золотом сіяє.Каже милий, що здобудеЗдобич нам велику;Златоглав носити буде,Покіль його й віку.Каже милий, що ми будемЖити-панувати,І величні з нами дукиЗнай бенкетувати». —«Моє щастє, моя доня,Радуюсь від серця,Що мені на старість доляМолода всміхнеться.Буде мати в вас сидітиХоч коло порогуТа на вас обох гледіти,Дякуючи Богу.Буде хоч щодня помостиШарувати-мити,Аби в панській високостіЗ вами й їй пожити». —«Ні, до тебе ще й над нього,Мамо, прихилюся,Що з козаченьком ззирнуся,До тебе всміхнуся.Будеш павою, матусю,В парчах походжатиІ в шовки свою Марусю,В жемчуги вбирати».ДУМА П'ЯТА
Старосвітська кров козацькаВ ветхих жилах врала:Попадя поклони клала,Всіх святих благала:Козакові помагатиТурка воювати,Кораблі його проклятіНа пожар пускати.«Ти ж, владичице небесна, —Слізно промовляла, —Що на полі і на моріНашим помагала!Покривай твоїм покровомБайдаки козацькі,Розбивай небесним громомСудна бусурманські,А з них зброю, срібні кубки,Сукна, златоглавиКозакам подай у рукиДля своєї слави!»Старосвітська кров шляхетськаВ ветхих жилах врала,І в попа противні думкиЗ серця викликала.Бо не з шаблі, з плуга житиЙого предки вчили,Рідну землю боронитиЩоснаги, щосили.За козацтво він частенькоЗ жінкою сварився,А погримавши, журивсяТа богам молився.Від сладчайшого ІсусаДо Кузьми святогоЗ-під його густого вусаБуркотіло слово.Звав і він богів із небаПротив азіатства,Та цурався, мов Ереба,Бурліїв-козацтва.На коханнє ж залицяннє,На слова ЛевковіДав із жінкою в розмовіПрисуд козакові: